На долю уродженки села Остапківці Городоцького району Хмельницької області Катерини Садовської 1925 року народження випали важкі випробування: війна, висилка до Воркути, повоєнна розруха. Але найтрагічнішими були Голодомору в Україні (1932-1933), які на все життя врізалися їй у пам’ять.
Червоні спецбригади
Восени 1932 року в Остапківцях організовували колгосп. Селяни не поспішали до нього записуватись, тим більше, коли дізналися, що його головою призначили безземельного сільського пияницю. Боялися, що він “пустить за вітром” і їхню землю, і їхню працю.
Тоді в хід пішла “червона метла” – спеціальні бригади, які вимітали все із сільських дворів. Коли валку возів підігнали до двору Авксентія Леха, батька Катерини Садовської (яка бачила це все сидячі на підвіконні в хаті), почали зі стодоли: винесли мішки із зерном і розібрали її до фундаменту. Забрали худобу і птицю. Із саду винесли пасіку, а і з хати всі меблі, одяг (що б не було на що виміняти якийсь харч). Наприкінці розбили жорна.
За словами Катерини Авксентіївни, картина витрушеної посеред хати соломи з ліжка та розбитих жорен у сінях досі стоїть у неї перед очима.
Як жили і що їли?
На горищі залишалися сніпки квасолі та качани кукурудзи. Встигли закопати під ліжком трохи картоплі та буряків. Те варили і їли. Хліба не було ані крихти всю зиму і весну. Постійним було почуття голоду. Тільки розвеснилось, люди із сапами висипали на свої городи і поля: шукали якусь гнилу картоплину.
Рятував ліс, що оточував село. З весни у ньому було багато їстівної трави, ягід. Та люди все одно пухли з голоду і вмирали, особливо в багатодітних сім’ях, чи там, де не встигли щось заховати на зиму.
Недовго протримався і батько Катерини Авксентіївни. Він помер через кілька місяців після нальоту. Його дружина Софія Петрівна залишилась із двома маленькими доньками і намагалась з усіх сил вижити та зберегти сім’ю. Працювала у лісництві, де давали якусь “похльобку” на обід.
– Людожерства в Остапківцях не було, – каже Катерина Садовська. – Але на старому сільському цвинтарі є цілий куток померлих через голодну смерть о 1932-1933 роках. Серед них і могила мого батька.
Цьогоріч жінці виповнилось 95 років. Вона каже, що господь тримає її так довго на світі, щоб вона могла розповісти про цей Геноцид українського народу.
Нині її давні спогади вилились в ось такі поетично-трагічні рядки:
Україно ненько, я твоя дочка.
За що страшно ти страждала і з тобою я.
Ти родюча і квітуча і співуча.
А твою пшеницю вороги косили, твої діти голі-босі хлібчика просили.
Їх кидали ще живими у глибоку яму. Було чути страшний голос: «Подай хліба мамо».
А мати ходила по чорному полю. Може знайде, хоч гнилу, дітям бараболю.
Сонце світе, землю гріє і місяць високо. Твоїх дітей садили в тюрми за той колосочок.
А їм хліба не давали, хоч би ту зернину. Боже милий, спаси нас, рятуй Україну!
А мати назбирала колосків торбину: бери сину, тікай в ліс, та не кинь торбину.
А як прийшов бригадир, крутить мамі руки.
Боже милий, рятуй маму, спаси нас від муки.
Скільки в землю полягло молодого цвіту, а хто вижив, то пішли по білому світу.
Століттями боролися, брали зброю в руки, що б тебе захистити Україно від страшної муки.
Вивозили на Сибір – кайдани на руки.
Вивозили на сніги у сибірську Комі.
Полягли у сибірську землю – не повернулись до дому.
Україно – ненько, чим ти завинила, що твою землю, твоїх діток кров заполонила?
Отакето було з нами, а що далі буде?
Що б таке не повернулось, пам’ятайте, люди.
Борімося, молімося за ті страшні муки.
Що б ворог знову не натягнув нам кайдани на руки.
Катерина Садовська, м. Збараж, 2020 рік
